Протягом 19 століття у Варшаві відкривались й розвивались медичні заклади, пише сайт iwarsaw.eu. Одним з них була венерологічна лікарня святого Лазаря, – пише сайт nauka.tvp. У цьому матеріалі ми більш детально розповімо про діяльність столичної державної установи.
Відкриття
Наприкінці 16 століття на вулиці Мостовій у Варшаві була побудована лікарня святого Лазаря. Ініціатором будівництва став Пьотр Скарга. Спершу ця установа була притулком і клінікою для бідних і прокажених. Вже наприкінці 18 століття медичний заклад отримав нову спеціалізацію, а саме венерично-онкологічної лікарні.
У 1841 році клініку перенесли на вулицю Ксьонженца. Через два десятиліття у цьому медичному закладі відкрили відділення шкірних хвороб, а згодом — венерологічний диспансер. Зазвичай пацієнтами лікарні святого Лазаря були найбідніші жителі Варшави.
Палац
На початку 20 століття одним з пацієнтів венерологічної лікарні був польський біохімік Августин Врублевський. Під час лікування екземи на руках він вирішив відвідати венерологічне відділення й описати свої враження читачам аболіціоністської газети Czystościi. У своїх спогадах він писав, що клініка виглядала як справжній палац. Згодом назва Pałacyk вкорінилась у буденне життя варшав’ян. Августин згадував, що на першому поверсі були чоловічі палати, а на другому – жіночі. У лікарні лунали крики, стогони і суперечки.
Також постійними пацієнтами лікарні святого Лазаря були варшавські повії. У 1876 році через венерологічний відділ пройшло 1328 жінок, які займались проституцією. У відділенні було 114 ліжок, тож плинність хворих була швидкою – за дванадцять місяців померла лише одна жінка від пневмонії, а решта 1243 жінки були виписані додому. Перебування в лікарні, як правило, було досить коротким, щонайбільше кілька тижнів. Для лікування такої значної кількості хворих було виділено одного лікаря, одного медичного працівника та двох медсестер. Умови в цьому медичному закладі були не найкращі, подекуди у відділеннях була антисанітарія. Палати були переповнені, а хворим бракувало простору.
Двічі на тиждень друзі та рідні пацієнтів мали змогу прийти на відвідини. Усе відбувалось з дозволу головного лікаря. Зазвичай відвідувачі приносили їжу, солодощі та дрібні гроші. Також у клініку святого Лазаря приходили власники публічних будинків, чия присутність була абсурдною. Побачивши їх, дівчата почувались не комфортно і були готові після лікування повернутись до своєї роботи. У 1892 році лікар шпиталю святого Лазаря Францішек Ґедроїч зазначив, що багато жінок приходили туди, ніби до притулку, а не тому, що поліція виявила інфекцію. Загалом ця лікарня не була місцем, від якого можна було очікувати комфорту та спокою, незалежно від причини візиту.
У 1877 році лікар Едвард Клінк у своїй доповіді з неприхованим роздратуванням описував непокору пацієнтів його відділення. Багато з них відмовлялися дозволити розрізати інфіковані лімфатичні вузли, що було відносно простою операцією і проводилося при свідомості пацієнта. Тож працівникам клініки часто доводилося вдаватися до хлороформування своїх пацієнтів. Відмова від лікування викликала подальші ускладнення, пацієнти страждали та займали ліжка в палаті.
Під час Другої світової війни будівлю венерологічної лікарні було зруйновано внаслідок бомбардування. У 1941 році медичний заклад перенесли у район Воля. У 1944 році під час Варшавського повстання нацисти спалили будівлю, а пацієнтів і персонал вбили. У 1948 році лікарня була відбудована, а в 1963 році вона змінила назву на Столичну шкірну лікарню. У 2007 році її перевезли до Мендзилесе, де вона стала частиною Спеціалізованої лікарні.